Нове звернення до готичної традиції припадає на той же час, що й розвій феномену  постмодернізму, який, у літературній площині, за суттю своєю є міксуванням і переосмисленням літературних набутків попередніх епох. Дослідники вбачають виразну присутність готичної лінії у постмодернізмі, вказуючи на особливий різновид «готичного постмодернізму» – «жанр, що свідчить про виживання готики у парадигмі постмодернізму на літературному та філософському рівнях». М. Бевіль (Maria Beville) виокремлює ті спільні теми, які розвивають готична й постмодерна проза: це «криза ідентичності, фрагментарне відчуття себе, темрява психіки людини,  також філософія буття та пізнання». Актуалізація готики в новітніх обставинах пояснюється новим підходом до розуміння реальності, що, розширюючи межі  суто  наукового  пізнання,  схиляється  до  множинності  потрактування дійсності, можливості існування «надприродної та трансцендентної екзистенції, що загалом є ключем до готичної уяви <…> і взагалі притаманне поетиці постмодернізму». Маніфестація готичного у постмодерному письмі, синтезована М. Бевіль, зводиться до кількох домінантних концептів: «Концепт піднесеного, що пізнається через переживання жаху; саспенс та хоррор; надприродне; метаморфози; гротеск; одержимість смертю та ідеєю кінця».

На нашу думку, зазначені концепти цілком суголосні особливостям поетики авторського ніверсуму Р. Дала. Зокрема, в цій розвідці увага зосереджена на аналізі неоготичної стилістики збірки оповідань Р. Дала  «Поцілунок» (Kiss Kiss, 1959). Збірка складається з 11 оповідань, у кожному з яких, так чи інакше, змодельовані описані М. Бевіль концепти, хоч, на наш погляд, принагідно цього зібрання оповідань Р. Дала конститутивним чинником є кореляція концептів  метаморфози» і «трансформації».

Творчість Роальда Дала  (Roald Dahl, 1916 –1990), відомого англійського прозаїка ХХ ст., і сьогодні перебуває в полі зору зарубіжних критиків та літературознавців, що можна пояснити кількома доволі різнорідними факторами.  Серед  головних  –  міфологізована  біографія  письменника,  котрий під час ІІ Світової війни служив у британських військово-повітряних силах і безпосередньо брав участь у бойових діях. Цей чинник, на думку сучасного англійського критика А. Крейг (Amanda Craig), пояснює наявність дискурсу насильства у прозі Дала, адже «лише небагатьом з людей властива подібна жорстокість: він – один із дитячих письменників, хто направду вбивав людей. Це, звісно, впливає на те, як він сприймає інших та весь світ загалом».  

Критик віднаходить ключ до розуміння особливої позиції Дала, котрий  успішно поєднує в своїй творчості дві іпостасі – одного з найпопулярніших дитячих письменників (варто згадати хоч би відому повість-казку «Чарлі і шоколадна фабрика» (Charlie and the Chocolate Factory, 1964)) і заразом автора, котрому в малій прозі, адресованій «дорослому читачеві», вдалося створити цілий універсум буденного жаху повсякдення. Інший важливий фактор – авантюрний досвід невтомного шукача пригод, який приводив Дала у різноманітні куточки світу, що відобразилося як у його белетристиці, так і в автобіографічній повісті «Лечу сам» (Going Solo, 1986).

Ще одна причина успіху Дала у полі масової культури – це постійна реактуалізація його спадщини у формі вдалих екранізацій дитячих книг, зокрема, це «Матильда» (реж. Д. ДеВіто, 1996) та «Чарлі і шоколадна фабрика» (реж. Т. Бертон, 2005). Однак, на нашу думку, найважливіший фактор загадковості й незбагненності художнього простору Р. Дала, що живить  незгасаючу увагу  читацького загалу до  його творів, залишається допоки нез’ясованим, що й зумовило мету пропонованої розвідки, спрямованої на встановлення тієї контекстуальної традиції, приналежність до якої – послідовно-акцентовано чи алюзивно-дискретно – завжди відчутна у його творах, маніфестована на всіх поетикальних рівнях.